Національний музей народної архітектури та побуту України вікіпедія

(популярні назви, що походять від назви однойменного селища: «Пирогів»^[1], «Музей просто неба в Пирогові») — музей на природі, архітектурно-ландшафтний комплекс усіх історико-етнографічних регіонів України. Розташований на південній околиці Києва, у Голосіївському районі, поблизу селища Пирогів. Загальна площа — 133,5 га.

Часто зустрічається також невірна назва «Пирогово» — калька з невірної назви російською мовою.^[2][3][4]. Правильно російською мовою має бути: рос. «Пирогов», «Музей в Пирого́ве»^{[Джерело?]}.

Заснований 6 лютого 1969 року. Цьому передували громадські ініціативи, зокрема, публікація відкритого листа про створення музею народної культури в Києві від 14 серпня 1965 року в газеті «Літературна Україна». Урядова програма була розроблена дослідниками народної архітектури та етнографії. Колектив музею виконав експедиційно-пошукову роботу зі створення архітектурних і мистецько-побутових фондів та експозиції у стислі терміни до відкриття у 1976 році.

На площі музею зосереджено 275 архітектурних експонатів народного будівництва XVI—XX століть. Садиби з сільськими хатами і господарськими будівлями сформовано з документальною достовірністю та згруповано відповідно до особливостей планування поселень того чи іншого історико-етнографічного і географічного регіону. До музею також були перевезені дерев'яні церкви, вітряки та інші пам'ятки архітектури та побуту.

У фондах музею зберігається понад 70 тисяч предметів побуту, творів народного мистецтва, знарядь праці. Найбільш цікавими із експонатів обладнано інтер'єри будівель.

У музеї зібрана величезна колекція народного одягу, меблів, дерев'яного і глиняного посуду, чоловічого і жіночого одягу, одна з кращих колекцій народних музичних інструментів.

Працює музей щодня з 10 до 17 години.

 Дерев'яна архітектура

Вітряк біля входу до музею

З давніх-давен більша частина території сучасної України була вкрита лісами. Навіть на широких степових просторах Південної України, у долинах річок росли великі діброви. Тож дерево було найпоширенішим матеріалом, з якого предки сучасних українців не лише зводили різноманітні будівлі, а й виготовляли все необхідне для життя: меблі, посуд, хатнє начиння, господарський реманент, виробниче устаткування, транспортні засоби.

Основним і наймасовішим витвором дерев'яної архітектури в Україні завжди залишалося житло. Народне житлове будівництво було водночас консервативним, зберігаючи тисячолітні традиції, і сприйнятливим до новацій. Метод створення традиційного народного житла відрізняється від сучасного проектування: житлові будинки, а також господарські споруди будували не за проектами, а за зразками вже існуючих будівель і згідно з традиціями, властивими певному регіону чи навіть окремому селу. Ці народні будівельні традиції, як і пісенний фольклор, передавалися з покоління в покоління.

В Україні житлові будинки для постійного мешкання називаються хатами, а для сезонного чи тимчасового — колибами, куренями. Не менш важливими, ніж хати, були господарські споруди, що утворювали комплекс селянського двору: комора для зберігання всього найціннішого,

Церква св. Покрови із села Канора

погріб, стайня, возівня, де тримали вози й ґринджоли (сани), хлів для худоби, саж для свиней, курник, нерідко — колодязь із «журавлем», а також клуня для зберігання необмолоченого хліба, що ставилася окремо. Селянське обійстя поділялося на дві половини: так званий чистий двір і господарський. Неодмінною приналежністю кожної садиби були сад і город. Суворі історичні умови призвели до появи унікального явища — окружного двору, який у Карпатах називали граждою. В ньому всі будівлі й споруди групувалися довкола внутрішнього двору, утворюючи невелику фортецю з глухими зовнішніми стінами й однією брамою.

Традиційна українська хата є справжнім шедевром, в якому поєдналися виняткова раціональність задуму та високий мистецький рівень виконання. Найчастіше її робили з одним житловим приміщенням, до якого могли прилягати допоміжні — сіни, комора; а також із двома житловими приміщеннями, з якими поєднувалися у різних комбінаціях допоміжні й навіть виробничі. Матеріалом для стін слугувало дерево в різних варіантах: зруб із колод, брусів чи плах, каркас із комбінованим заповненням (дрібне дерево, хмиз, глина з соломою). Найкращим деревом для стін вважалася липа. Дахи вкривали соломою, очеретом, дрібними дерев'яними дощечками — ґонтом чи дранкою.

«Журавель»

Декор в українській дерев'яній архітектурі був дуже різноманітний і вишуканий, проте заснований на суто раціоналістичних засадах: прикрашали тільки ті частини будівлі, що завжди були на виду; застосовували принцип художнього контрасту (контраст кольору, форми, матеріалу, фактури), який при мінімумі вжитих засобів давав максимальний мистецький ефект.

Окрім споруд традиційного селянського двору, старе українське село створило прекрасні зразки громадських будівель. До них належать церква, школа, сільська управа, корчма, гамазей (велика комора для зберігання громадських запасів зерна). Життя й економічна діяльність були б неможливими без відповідних виробничих споруд: тартаків (лісопилок), сукновалень, олійниць, крупорушок, кузень.

Традиційні українські млини — це витвори народної інженерної думки, що забезпечували потреби старого українського села в доступній, дешевій та екологічно безпечній енергії. Найстародавнішими на наших теренах є водяні млини, вітряні з'явилися тільки у 18 ст.

Найвищих злетів українська дерев'яна архітектура досягла в церковному будівництві. Саме у цій сфері створено шедеври архітектурного мистецтва: величні собори та маленькі каплички, парафіяльні церкви та дзвіниці, огорожі, брами та башти, оскільки храм — не лише осередок духовного спілкування людини з Богом, а і також центр громадського життя.

 Символіка житла

Криниця та лава для відпочинку

Селянська хата була не тільки річчю, але й досить змістовним знаком, що виконував естетичну та магічну функції. Так, просте споглядання садиби, житла та господарських споруд давало змогу визначити заможність та уподобання господаря; зручність місця для будинку та підходів до нього свідчили про шанування господарем певних народних знань; чисто підведені призьба, стіни, вікна засвідчували те ж саме і про господиню; наявність намальованих знаків, червоних квітів чи пташок на хвіртці, воротах або над вікнами промовляла про те, що у даній оселі є на виданні дівка чи парубок. Для того щоб зацікавлені мали привід зупинитися і довідатися про все детальніше, біля воріт від вулиці була закопана лава для відпочинку, а неподалік, на межі садиби з вулицею, знаходилася криниця, де можна було напитись води та напоїти коней чи волів, перепочити, почути якісь новини.

Розглядаючи хату, можна було побачити віконні та дверні пройми, пофарбовані в інтенсивно червоний колір, що символізував очищення вогнем «усього входящого». Функцію оберегу виконували також наведені крейдою хрестики навколо вікон та дверей. Оберегами слугували й рушники, якими оздоблювали вікна та двері. Їхня вишивка обов'язково відрізнялась від тієї, якою вишивали рушники для картин та ікон.

Пташки над вікнами. Тут дівка на виданні

Неодмінними хатніми амулетами були часник та підкова. Останню прибивали до порога чи біля нього. Часник та різні трави розвішували навколо дверей та вікон.

Широко побутували настінні розписи, які найчастіше несли в собі віддалені мотиви календарних, релігійних та сімейних свят. Умовність форми й колориту цих розписів, далеких від натуральних рослин, свідчить про те, що вони мислились і як сакральний акт. Проте вже на кінець XIX ст. декоративні мотиви розпису традиційного житла чимдалі втрачали свій символічний зміст.

Настінні розписи традиційно розміщували переважно трьома горизонтальними смугами: середня визначалася висотою вікон, а дві інші — відстанню від вікон до даху та призьби. Триподільна система — явище не випадкове, адже й житло також ділиться по вертикалі на три частини: призьба, стіни, дах. У житловій кімнаті найчастіше було три вікна, на фасадній стіні — три отвори (двері та два вікна), більшість традиційних хат мала триподільне планування. З появою віконного скла великих розмірів швидко набули широкого побутування вікна на три шибки.

Експозиції музею

Архітектура всіх регіонів України представлена у слідуючих експозиціях музею: «Середня Наддніпрянщина», «Полтавщина і Слобожанщина», «Полісся», «Поділля», «Південь України», «Карпати», «Вітряки», «Ярмаркове поле» та «Сучасне село».

Середня Наддніпрянщина

До середньої Наддніпрянщини територіально входять землі південної Київщини та Черкащини. У цьому районі переважали каркасні та зрубні хати. Будівельним матеріалом були солома, очерет, лоза, почасти камінь. На Уманщині до початку нашого століття широко користувалися настінним розписом. Дахи на хатах мали чотирисхилу форму з «дармовисом» — довгим виступом стріхи на причілку, під яким зберігали господарське начиння, у тому числі й мажі.

Серед інших будівель, в цій ексозиції представлено дві церкви — Церква всятої мучениці Параскеви, Храм святого аристарха Михаїла та залишки ритуального дуба:

[ред.] Храм Святого Архистратига Михаїла

Храм Святого Архистратига Михаїла

Храм представляє собою тризубий «вітрильник», в якому середня «щогла» ширша ти вища за бічні. Зруби із соснових брусів поставлені вряд із заходу на схід. Східний зруб (вівтар) — шестикутний, центральний (нава) та західний (бабинець) — прямокутні. Над кожною частиною храму височить шатровий дах. Бані, як і дах, покриті гонтом, а стіни обшиті вертикальною шалівкою. Кожну баню завершує ажурний кований хрест.

Храм перевезено до музею з села Дорогинка Фастівського району Київської області у 1971 році. В його зовнішньому вигляді збереглися надзвичайно древні, архаїчні особливості. Щодо віку церкви існує декілька припущень. 1600, 1700, 1751 роки — такі дати її побудови зустрічаються в різних джерелах (українських, російських, польських). Проте фахівці з Інституту геохімії навколишнього середовища НАН України, за даними аналізів, стверджують, що рік побудови 1528-й.

Церква діюча з 10 березня 1990 року і належить до Української Православної Церкви Київського Патріархату.

 Церква Святої Великомучениці Параскеви

П'ятницька церква

Церква Святої Великомучениці Параскеви або П'ятницька церква — витвір народних майстрів доби бароко. Висота церкви майже 25 метрів і створена вона з важкого «залізного» дуба, в який неможливо забити й цвяха.

Церкву перевезено до музею з села Зарубинці Монастирищенського району Черкаської області на початку 70-х років ХХ століття. В архівних документах значиться, що її фундаторкою була остання представниця роду Вишневецьких — Урсула Францішка Радзивіл (1705 — 1753), дружина Михайла Казиміра Радзивіла, Великого гетьмана Литовського. Радіовуглецевий аналіз деревини храму дав середню дату його будівництва — 1751 рік. Хоча її будівництво було розпочате у 1742 році, через неякісну роботу будівельників вона невдовзі похилилася і була вдало поновлена у 1757 році.

9 листопада 1993 року церкву було освячено і вона стала діючою. Трохи згодом парафіянами та професійними реставраторами було зібрано докупи розпорошені по різних фондах та майстернях Києва залишки іконостасу.

 Полтавщина-Слобожанщина

Селянська хата з Полтавщини

На Полтавщині, як і в цілому на Слобожанщині, хати будували «в шули» та зрубні. Широкого розповсюдження набули мазанки й глинобитні з переважанням трикамерного житла. Помешкання відзначалося особливою ошатністю, із значною кількістю декоративних оздоб.

 Полісся

Поліське традиційне житло найдовше зберегло слов'янський тип — однокамерне помешкання зі стебкою і кліттю, які виконували функції допоміжних господарських прибудов. Стіни зводили із суцільних кругляків або колотих плах переважно із сосни, іноді з осики чи вільхи. Дах крили дошками (драницями) та соломою. На початок минулого століття переважаючими були двосхилі, а пізніше чотирисхилі дахи. З огляду на економію матеріалу до житла нав'язували численні господарські приміщення і, таким чином, утворювалися довгі хати як релікти замкнутих дворів.

[ред.] Поділля

Для подільського регіону властиве каркасно-глиносолом'яне житло. Здавна стіни в хатах будували з ліски або грабового хворосту, які обмащували глиною, перемішаною з половою. Пізніше (XVIII-ХІХ ст.) найужиткованішою була валькована техніка — суміш глини та суглинка з житньою соломою. Часто будували житло з цегли-сирцю або ж каменю. Типологічно воно мало усталену форму — хата з двома житловими приміщеннями, розділеними сіньми.

Гражда із смт Верховина

Карпатський регіон характеризується найбільшим розмаїттям конструктивних і мистецьких ознак. На Бойківщині ужиткувалися справжні шедеври народної архітектури горян. Високі й стрімкі дахи, мистецьки оздоблені галереї — прибудови обіч стін — вдало контрастують з оточуючим середовищем — млинами, церквами, іншими спорудами. Будівлі зводили переважно з ялиці та смереки. Стіни жител, на відміну від інших регіонів, не біляться.

Вітряки

Група вітряків

Млинарство в Україні має тривалу історію. Здавна зерно мололи на жорнах. Незрівнянно досконалішими й продуктивнішими за цей ручний пристрій були водяні млини та вітряки, що поширились в українських землях за середньовіччя.

Якщо на Гуцульщині, Бойківщині й Закарпатті ставили тільки водяні млини, то в інших регіонах України споруджували і вітряки.

У XIX сторіччі в селах Полтавщини, Слобожанщини, Наддніпрянщини та Півдня України вітряків було значно більше, ніж водяних млинів. Будували їх обіч доріг, у полі чи на пагорбах за селом, поодинці або групами, інколи до кількох десятків разом. Вітряки відігравали важливу ролю в забудові сільських поселень, визначали їхнє архітектурне обличчя, формували краєвид українського села.

У степових місцевостях України, особливо на Слобожанщині, вітряки були досить високі, інколи сягали понад 10-12 метрів. Стрункий каркасний або зрубний корпус встановлювався на високому дерев'яному стільці й завершувався шоломоподібним дахом з дощаною чи бляшаною покрівлею. Галереї й піддашки оздоблювали нескладним різьбленням, що надавало слобожанським вітрякам своєрідної привабливості. На відміну від слобожанських на Поліссі вітряки будували на невеликих пагорбах посеред лісу.

Для Буковини характерні шестикрилі, стовпового типу вітряки з вишуканими пропорціями. На рівні другого поверху корпус їх має невелике розширення в бічних напрямках. Двосхилі дахи тут покривали ґонтом.