Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [318]
Пошук
Наше опитування
Що Вас приваблює у Нацмузеї в Пирогові?
Всього відповідей: 422
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей


Головна » Статті » Мої статті

До проблеми вивчення весілля Шевченкового краю

До проблеми вивчення весілля Шевченкового краю

Олена Громова, Нацмузей у Пирогові

Земля безсмертного Тараса…Так на Україні називають сучасну Черкащину(15,с.7). Батьківщина великого Кобзаря – це в минулому Звенигородський повіт Київської губернії. Нині це Звенигородський і частково Лисянський, Городищенський, Корсунь-Шевченківський райони Черкаської області(12,с.13). Довгий час тут велась активна боротьба з татарами, було чимало козацьких осередків, відбувались гайдамацькі рухи. В період капіталізму ці землі виявилися відокремленими від головних магістралей, тому зберегли давні народні звичаї та обряди.

На Черкащину Шевченко тричі приїжджав з Петербурга під час своїх подорожей на Україну в 1843-1844, 1845-1847 та в 1859 рр. після повернення із заслання(15,с.7). Тоді і з’являються його найбільш етнографічні праці. Зустріч з рідними та близькими, спогади дитинства нагадали йому про тяжке становище українського народу. Він закінчує драму "Назар Стодоля”, поему "Тризна”, написав поезію "Чигрине, Чигрине” та ін. Тоді він робить багато замальовок пам’ятних місць Черкащини.

Великий Гете колись писав, що той хто хоче зрозуміти поета повинен йти на його батьківщину(15,с.8). Тому ми і вирушили на Черкащину, щоб більш досконало, виважено зрозуміти основні моменти весільного ритуалу, що дала не лише Україні, а і всьому світові генія.

В 2002 році було проведено комплексне обстеження обряду сватання, випікання весільного хліба, дівич-вечора та ін. в межах Звенигородського, Монастирищенського та Корсунь-Шевченківського районів. Основна мета – простежити динаміку весілля Шевченкового краю, охопивши межі з сер. ХІХ ст. до кін. ХХст. Зазначити зміни та новації в обряді, використавши при цьому твори поета.

Досить вагому допомогу надали нам давні описи весілля з цього краю, художні твори Нечуя-Левицького І., спогади дитинства Олександра Кошиця, та наукові праці Потебні О., Демченка І., Кримського А. та ін.

Тарас Григорович знався на весільному фольклорі та обрядах і описував їх у своїх творах, що суттєво полегшило нашу працю. Ось кілька моментів із його біографії: коли женився в Мар”їнському парубок Михайло Кір”ян, то "покликали на весілля й Тараса Шевченка. Він любив народні пісні і все просив дружок і бояр, щоб співали танцювали, і сам гарно співав, від них не відставав”(3,с.9).

Влітку 1859 року Тарас Григорович гостював у свого троюрідного брата і свояка Варфоломія Шевченка. Дуже полюбив Т.Г. Шевченко сім”ю свого брата. Варфоломій Григорович згадує про це сам :"особливо 11-літнього сина мого Андрія: чи їде, було, куди, чи йде, Тарас раз у раз брав з собою мого Андрія. Андрій співав йому наші пісні, котрими Тарас, як сам, було, говорить, "впивався”, і розказував хлопцеві, що означає яка пісня”(19,с.31). Сам Андрій згадує, що дядько Тарас любив співати таких пісень: ”де про жіночу недолю говориться, ото як вийде дівчина заміж та нещаслива”(20,с.190).

Так у п”єсі "Назар Стодоля” Тарас Шевченко докладно описує обряд сватання. "Намагаючись підкреслити національний колорит звичаю сватання, Шевченко повністю наводить традиційну розмову старостів з батьками нареченої, де йдеться про мисливців – ловців-молодців, про мисливця-князя, про куницю-красну дівицю. Вся ця розмова свідчить про дотепність та поетичність народного гумору”(6,с.58). Ми бачимо повний опис сватання за народним звичаєм, коли після розмови із старостами батько звертався до дочки за згодою вступити у шлюб, але рішення, у даному випадку, приймає все ж таки сам.

У поемі «Наймичка» також кілька рядків присвячується сватанню:

                   «Розпитали, порадились,

                   Та й за старостами

                   Пішов Марко. Вернулися

                   Люде з рушниками,

                   З святим хлібом обміненим.

                   Панну у жупані,

Таку кралю висватали,

Що хоч за гетьмана,

То не сором…»(17,с.233).

Цю поему Тарас Шевченко написав в 1845 році, тому ми впевнено можемо сказати, що на той період поширені були обряди: сватання, вінчання, випікання короваю, відзначання весілля з традиціним частуванням та танцями:

                   «Скрізь гармидер та реготня,

                   В хаті і на дворі.

                   І жолоби викотили

                   З нової комори.

                   Скрїзь порання: печуть, варять,

                   Вимітають, миють…»(17,с.233).

         Далі:

                   «Розвернулося весілля.

                   Музикам робота

                   І підковам. Вареною

                   Столи й лави миють»(17,с.236).

Неодноразово звертався Шевченко до весільної обрядовості українського народу, не лише, як поет та письменник, а також як художник. Зокрема, його відомий малюнок "Старости”, де зображено – обряд сватання, одна із складових частин українського весілля. Т.Г.Шевченко писав: ”Покохавшись літо чи то два…, парубок до дівчиного батька й матері посила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина перев”язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку”(7,с.66).

Аналогічний варіант сватання – структура, промови, ритуальні дії подає Кримський А., що також підтверджує сталість обряду на поч.-сер. ХХ ст.(8,с.78-83).

Цікаво зазначити, що в найдавнішому описі весілля на Богуславщині, під час сватання старости промовляють про свого бичка, "що внадився в ваш двір до вашої телиці, то ми й прийшли так зробить, щоб було добре, як бог поможе, а ви позволите”(11,с.86). Тобто, на той час, на досліджуваній території існували дві приповідки при сватанні, як про куницю, так і про телицю з бичком.

За нашими матеріалами можемо чітко відмітити, що обряд сватання кінця ХХ ст., майже, повністю зберігає свої традиції на обстеженій території (с.Тарасівка, с.Моринці, с.Стецівка, с.Шевченкове, с.Попівка Звенигородського району; с.Бачкурине Монастирищенського району та ін.). Це традиційні промови старостів про куницю, відмова та виявлення згоди висватаною дівчиною. Але разом з тим, є певна трансформація обряду: скорочення та спрощення сватання, недотримання певної атрибутики (с. Стецівка Звенигородського району, с.Бачкурине Монастирищенського району та ін.)(9,с.160),(21,с.177).

До цього часу в деяких селах Корсунь-Шевченківського та Монастирищенського районів, під час сватання, побутує промова про продаж чорної телиці, що перегукується з традиційними промовами Київщини, правда, дещо видозміненої (с.Ходосівка, с.Лісники, с. Гвоздів, с.Віта Почтова та ін.)(13). Про сватів, які отримали відмову та не висватали вказаної дівчини говорять: "Котили гарбуза – од столу до дверей”(с.Стецівка)(14).

Другий найбільш стійкий та дуже важливий момент весільного ритуалу – це приготування обрядового хліба та печива. Черкащина розміщена в центральній частині України, саме тут проходить зона поширення коровайного обряду (його приготування та різноманітні сакральні дії). Знаходимо у Шевченка:

«Через тиждень молодиці

         Коровай місили

         На хуторі. Старий батько

         З усієї сили

         З молодицями танцює,

         Та двір вимітає,

Та прохожих, проїжджачих

У двір закликає,

Та вареною частує,

На весілля просить.»(17,с.233).

На Черкащині ми зустрічаємо найбільший асортимент виробів з тіста. Це: коровай, шишки, лежінь, борона, качка (голубка), пташечки, пироги, курінь, кужіль або праник, колач простий та колач парний.

До цього часу ця традиція зберігається. Скажімо, в селі Моринці на весілля печуть: коровай, шишки, кужіль, курінь, борону, качку. Зазначимо, що весь асортимент весільної випічки виготовляють як у молодої, так і в молодого в суботу, окрім шишок які випікають в середу. З ними наречені ходять запрошувати на весілля, їх роздаровують учасникам весілля, тому і випікають біля двохсот штук.

Коровай має круглу форму, прикрашений великою шишкою - по центру, та маленькими по боках, голубцями, листочками та квіточками:

         "Короваю, раю, я ж тебе прибираю,

         у золоті квіти, щоб любились діти”(смт.Стеблів).

Оперізується качалочкою у вигляді коси, на дно викладаються гроші і запікаються. Готовий коровай викладають на рушник та прибирають барвінком і калиною.

Кужіль має форму продовгуватої палиці, також прикрашений. Дарували його бабам молодих при частуванні, в неділю. Курінь, відповідно призначається дідам, та має форму невеличкої хатинки, в середину якої запікали маленьку пляшечку горілки – "шкалик” (250 гр.). Борона та качка – для хрещеного батька та матері молодих(14).

Лежінь – це продовгуватий хліб, який готували у молодого та різали на другий день весілля(смт.Стеблів). На Драбівщині у молодої(9,с.171). В селі Бачкурине лежінь пекли на похорони неодруженій молоді, а в Зарубинцях, скажімо, його випікали лише на Різдво - "святки”(14).

Третій, не менш значимий аспект обряду – виготовлення весільного деревця, або як тут кажуть "дівит-вечор”. Більш давні записи говорять про деревце сосни (11,с.89) чи ялинки, пізніше вишні. Прикрашали його пучечками калини, барвінку, вівса, васильок:

"Ой у місті, місті бубни б”ють, а в нашім домі гильце в”ють

Із червоної калини, із хрещатого барвінку, із запашного васильку”(2,с.164).

Ось що пише Т. Шевченко: гільце – "не немецкая елка, а…непременное украшение свадебного стола у малороссиян”, тобто характерна ознака українського і взагалі слов”янського весілля(6, с.58).

Нині це ялинка чи сосна, гільце з вишні ми зустріли в селі Летичівка та прилеглих до нього Монастирищенського району. На Уманщині гільце використовували, як з вишні так і з сосни та ялинки(21,с.180). В селі Бачкурине гілечко з вишні, до цього часу, прибирають молодим на похорони(14).

Зазначимо, що цей обряд хоч і зберігся, але втратив своє функціональне призначення. На сьогодні - це спрощена вечірка, яка проводиться в одного з молодого подружжя, найчастіше у молодої, та набирає зовсім іншого змісту.

Розплітання коси молодої, викуп нареченої, дари у молодої і молодого, обряд "смаління молодої”- все це зберігає свої традиції на досліджуваній території. Хоча тут простежується  трансформація  ритуалів, з певними новими тенденціями.

Зазнав змін і одяг молодих. Поступово зникають народний костюм та основні атрибути. Ми вже звертали увагу на це питання, відзначивши трансформацію та новації в весільному обряді смт. Стеблева Корсунь-Шевченківського району(1,с.41).

Найбільше використання у сучасному весіллі належить рушникам. Рушник – був, є і буде красою і звичаєм українського народу. Додаємо фотографії із села Моринці Звенигородського району Черкаської області. Весілля 50-х – 60-х років ХХ ст. На фотографії 1  досконало видно використання рушника, як частини одягу молодої. Ще в 50-60-х роках молода була підперезана рушником, це було пов’язано з традиційним водінням молодої по селу за рушник(18). В руці молода тримала ще й маленький рушничок – ”махало’’(14). На фотографії 2 можна побачити використання рушників, як основного атрибуту при благословенні наречених.

Протяжність весілля також була скорочена у досліджуваний період.

На початку та в середині сторіччя весільний ритуал проходив тиждень, а інколи і довше. Так,  весільний поїзд на другому тижні, міг відвідати  запрошених на весілля. : ”Бенкетували, як водиться, тиждень, а потім запрягли коні та й рушили в гості до наших гостей…Весело, гамірно, п”яно й гарно. Так мандрували тижнів зо два.”(5,с.159-160). Це була весела забава з піснями та частуванням всіх присутніх: "снідали до обіду, обідали до полудня, полуднували до вечері…Весілля тяглося тиждень.”(10,с.361).

В післяреволюційний період 1920-1924р.р. весілля було скорочено до одного – двох днів, але вже через кілька років знову бачимо стабільність тривалості весільного обряду до семи - восьми днів (8,с.136). Наші матеріали показують тривалість весілля три-чотири, інколи п”ять днів, а саме з п”ятниці - суботи на одному тижні, до вівторка на другому тижні (с.Моринці, с.Шевченкове, с.Тарасівка, с.Новоукраїнка, с.Стецівка та ін.). В містечках та районних центрах до трьох днів (м.Звенигородка, м.Монастирище ін.).

Ритуал весілля на досліджуваній території живе і трансформується. Він має свої тенденції розвитку. Тому відповідно і потребує подальших зусиль, над вивченням та дослідженням його в контексті сучасного часу.

 


 

                                      Л І Т Е Р А Т У Р А

1.     Громова О.П. Трансформація весільної традиції в сер.ХІХ-кін.ХХ ст.(на матеріалах. Записаних в селі Стеблів Корсунь-Шевченківського району Черкаської області). Матеріали до української етнології. Випуск 3(6).К.:2003.

2.     Демченко І. Весілля в містечку Монастирище Липовецького повіту Київської губернії 1903 р.// Весілля.- Ч.І.- К., 1970.

3.     ЗагайкоП.К. Полтавські дороги кобзаря” Полтава, 1990.

4.     Косарик Д. Життя і діяльність Т.Шевченка.

5.     - К.:1955.

5.  Кошиць О. Спогади.-К.:1995.

6.  Кравець О.М. Діяльність Т.Г.Шевченка в галуузі етнографії.К.:1961.

7.  Кравець О.М. Сімейний побут і звичаї українського народу.К.:1966.

8.  Кримський А. Звенигородщина з погляду діалектичного та етнографічного. – К.:1930.

9.  Лисенко І. Весілля у селі Золотоношка Драбівського району на Черкащині.// Українська родина. – К.:2000.

10. Нечуй-Левицький І. Твори в двох томах. Т.2. Повісті та оповідання.-К.:1986.

11. Описание свадьбы и свадебных обрядов украинских малороссиян (в Богуславщине) / Составлено священником села Стеблева Симеоном Левицким, 1845).// Народна творчість та етнографія. - № 2. - 1972.

12. Орел Л.Г. Народна звичаєво-обрядова культура Шевченкового краю. Матеріали Міжнародної наукової конференції "Діяльність Музеїв просто неба у збереженні культурної спадщини та відродженні духовності народу.К.,1997.

13. Польові матеріали автора, 1999 р., с.Лісники, с.Ходосівка Київської області.

14. Польові матеріали автора, 2002 р., Черкаська область.

15. Шевченків край. Фотопутівник. – К.:1989.

16. Шевченко Т.Г. Твори в п”яти томах. Т.3. Драматичні твори, повісті.-К.:1985 .

17. Шевченко Т.Г. Кобзар.-К.:1993.

18. Матеріали ДМНАП України. Екс. № 556, 570.

19. Шевченко В.Г. Споминки про Тараса Григоровича Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. – К.:1982.

20. Черкаський край – земля Богдана і Тараса. – К.:2003.

21. Щербань С. Весілля у селі Краснопілка на Уманщині.// Українська родина. – К.:2000.

Категорія: Мої статті | Додав: vik (22.12.2012)
Переглядів: 902 | Коментарі: 1 | Теги: До проблеми вивчення весілля Шевчен | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Locations of visitors to this page