Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [319]
Пошук
Наше опитування
Що Вас приваблює у Нацмузеї в Пирогові?
Всього відповідей: 429
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей


Головна » Статті » Мої статті

Кожум’яцьке і шевське ремесло у містечку Седневі на Чернігівщині

Кожум’яцьке і шевське ремесло у містечку Седневі на Чернігівщині

Людмила Костенко

Дослідження ремісничих осередків Чернігівщини було започатковано у кінці ХУІІІ ст. А.Шафонським. У др. пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. вони вивчалися за розпорядженням уряду Російської імперії, до якої тоді входила Лівобережна Україна. Ця робота виконувалися з метою виявлення потреб та стану кустарних промислів, які були важливою ланкою тодішньої економіки. Завдання уряду виконували інженери, працівники статистичних управлінь, члени земства та інші. Серед них Н. Покульський, Н. Шевлягін, Л.Плавтов та інші. Зібрані матеріали друкувалися у Земських збірниках Чернігівської губернії та видавалися окремими працями.
Шкіряні ремесла потребують подальшого дослідження, з метою реконструкції їх історичного розвитку. Ми зупинимося на кожум’яцькому та шевському заняттях містечка Седнева. Для їх дослідження залучимо історичні джерела, матеріали зібрані у польових експедиціях.
 Ремесла, пов’язані з обробкою шкіри та виготовленням взуття, належать до дуже давніх. Глибоке коріння, очевидно, мають і шкіряні заняття  Седнева, яке на думку істориків, було найдавнішим містечком Чернігівської землі 1. У кінці ХУІІІ століття воно було відоме, як один із найбільших шкіряних осередків Чернігівщини 2. Ці заняття, за даними вчених, тут переважали і в ХІХ та на початку ХХ століття. Шкіряний промисел виник у Седневі завдяки розведенню тут та у сусідніх місцевостях худоби. Крім того на півночі Чернігівщини добували необхідні інгредієнти для вичинки шкіри: вапно, кору, дьоготь 3. Розвитку у Седневі ремесел та торгівлі сприяло і те, що він був центром Козацького сотенного управління, тут проживали сотник, старшини, також  була розміщена протопопія - окружне духовне управління4.
Найдавнішим шкіряним взуттям, яке колись вмів виготовити кожний чоловік, були постоли. Вони шилися з грубої сиром’ятної шкіри, закривали ступню ноги та кріпилися до ноги за допомогою зав’язок. Чоботи були досконалішим витвором людських рук, їх виготовляв ремісник, якого у Седневі називали «швєц». Майстра, який вичиняв шкуру тут іменували «кожем’якою». Чоботи, за даними вчених, колись носили тільки заможні верстви населення. Зокрема, за часів Київської Русі, їх мали князі, бояри, заможні городяни. Масово шкіряне взуття почали носити на Україні у кінці ХУІІІ століття 5. Якраз на цей час, за відомостями дослідника А.Шафонського, у Седневі розвивався кожум’яцький промисел.
Приблизно з ХУ століття ремісники однієї або кількох професій об’єднуватися у цехи. У Седневі у ХУІІ ст. при православному братстві були засновані ковальський, калачицький, кравецький (разом з кушнірським) та шевський цехи. До останнього, крім шевців, входили і кожум’яки 6. Цехові ремісничі об’єднання виконували завдання організації виробництва, збуту продукції, охорони економічних інтересів ремісників. Вони були також брали участь у охороні і обороні міста. Кожний цех діяв за певним статутом, мав  свою атрибутику і символіку: емблему з зображенням знарядь праці, прапор, цехову печатку а також скриньку, де зберігалися цехові гроші. Крім того, ремісники одного цеху відвідували окрему церкву або каплицю, мали у храмі свою ікону 7.
 Шевських цех Седнева проіснував до ХІХ століття та зберіг до того часу свій устрій та звичаї. Керував седнівськими шкіряниками «цехмістр». Він мав помічника, якого називали «молодший». Інші цехові ремісники поділялися на «старших» і «молодших» та іменували себе «братчиками». Бажаючий вступити до цеху мав зробити грошовий внесок, сума якого була довільною. Зокрема, багатший ремісник міг пожертвувати до цехової каси до 15 рублів. Майбутній член цехового братства також мав «зробити покрасу», тобто влаштувати для ремісників гостину.
До цехових ремісничих звичаїв належало і свято вшанування вогню. Його відзначали восени, коли дні ставали коротшими і з’являлася потреба працювати при свічці або лучині. У Седневі це свято називали «Женити свічку». Напередодні його відзначення «варили меди» (хмільний напій) та «сукали» (виготовляли) свічку, її вага могла сягати «півтора пуда» (близько 24 кг.), висота від  «4 - 14 вершків» (17,5- 61,5 см.) до  «2-3 аршинів» (1,4- 2,2 м.). Для неї робили спеціальний дерев’яний підсвічник, оздоблений різьбою. До свята також виготовляли свічки меншого розміру, які ставили у церкві. Увечері головну свічку урочисто запалювали, після того сідали за святковий стіл. Свічка горіла цілу ніч, ремісники у цей час частувалися, танцювали, співали 8.
Свято «Женити свічку» пов'язане з давніми віруваннями, за якими вогонь сприймався, як жива істота. Очевидно, застілля біля свічки, передбачало спільну з ним трапезу. Це робилося з метою задобрити вогонь, щоб мати від нього добру службу, а не шкоду. Щоб не гнівати стихію, раніше свята при свічці не працювали. Після нього можна було починати роботу вдосвіта та майструвати до пізньої вночі.
Цеховики Седнева виготовляли речі для ринку, іноді на замовлення 9. Вони збували свої вироби біля приміщення шевського цеху, де були влаштовані прилавки. Цеховики також брали участь у місцевих ярмарках, які у ХУІІІ столітті, у місцевості «Млини» відбувалися двічі на рік: у дні Святих Іллі та Миколи. Багато товарів у Седнів тоді  привозили чумаки, які напевно, купували для себе вироби місцевих шкіряників. Седнівські цеховики продавали свій товар і на місцевих базарах, що проходили тут щоп’ятниці 10. У кінці ХУІІІ століття ремісники Седнева, за даними А.Шафонського,  вичиняли шкіру у значних розмірах, свій товар продавали на ярмарках Чернігова, Ніжина, Глухова, Прилук 11.
 Приблизно з другої половині ХІХ століття ремісничі цехи Чернігівщини, внаслідок розвитку капіталізму, почали розпадатися. Тоді частина шкіряників стали працювати одноосібно, багатші з них створили кустарні підприємства, до яких входили члени родини або господар та наймані робітники. У цей час  у Седневі та в інших містечках Чернігівщини почали з’являтися капіталістичні шкіряні заводи, які складали конкуренцію кустарям. На них застосовувалися передові на той час технології та інгредієнти, кожум’яки ж виробляли шкіру прадідівськими методами. З розвитком заводського виробництва стала дорожчати і сировина, яку скуповували для новостворених заводів. З цієї причині частина кустарів покинула своє ремесло, інші навпаки підвищили рентабельність своїх підприємств та почали виготовляти якісніший товар 12.
 За відомостями 1865 року у Седневі налічувалося 10 великих шкіряних підприємств, частина з них була кустарною. Їх господарями були козаки Батурин, Блинець, Ющенко, Кріт, Божок, міщани Шевель, Положечка, Мехеда, Хмарило, купець Усатий. Вони мали від 2 до 4 чанів, в рік виробляли від 120 до 750 одиниць шкір на суму від 300 до 3, 700 рублів 13.
За відомостями 1890 року на підприємстві, яке належало козаку Ющенку застосовувався кінний двигун. Купець Батурин, крім цього, мав паровий котел 14. Ще однією новинкою цього часу були спеціальні заводи для подрібнення кори, які працювали на часовому рушії. Раніше цю операцію виконували кінною або ручною ступами 15.
У 1892 році дослідники нарахували у Седневі 50-60 дворів кожум’як. Вони мали 2-3 невеликих чани для зоління і стільки ж для дублення. У рік виробляли 80-100 шкір, одночасно в чани накладали 10-12 шкір і повторювали цю операцію 4 рази влітку і 3 зимою 16.  
За відомостями 1894 року, у Седневі налічувалося 40 шкіряників 17. У 1914 році тут було 31 кустарне підприємство. У кожному з них вироблялося близько 200 шкір на рік.
На кустарних підприємствах Седнева робота була сезонною, шкіру тут вичиняли з березня по листопад. Робітників наймали на кілька днів або на місяць. Поденний робітник отримував 40-50 копійок, харчувався за рахунок господаря, помісячний на тих же умовах заробляв 10-12 рублів 18. На підприємствах козака Ющенка та купця Батурина строковим працівникам  платили 80 рублів за сезон, поденним 30 копійок. Робочий день там тривав 12 годин 19.
Сировину седнівським кожум’якам поставляли торгівці з Чернігівської, Мінської, Курської губерній, на місцевих базарах цього товару іноді було до 200 возів. Крупні кустарі також знаходили сировину по селах 20.
Складники для виготовлення шкіри у Седневі використовували привозні та місцеві. Зокрема, березовим і сосновим дьогтем їх забезпечували кустарі містечок Семенівки та Березного 21. Вапно на седнівські базари привозили з Новгород - Сіверського, продавали по 20-25 копійок за пуд. Інші матеріали були місцевими, дубова кора  коштувала 3 рублі за віз, 20-30 копійок за пуд, лозова кора  40-50 копійок за пуд, зола 50 коп. – 1 руб за віз 22.
У ХІХ – на поч. ХХ ст.  кожум’яки Седнева продавали свої вироби на місцевих ярмарках, яких на цей час проводилося три – у дні Святих Іллі, Дмитра та у Переплавну Середу (після Великодня). Непоганий збут товару мали вони і на ярмарках Чернігівської губернії, зокрема у містечках Березному, Чернігові, Мені 23. Шкіри продавали поштучно або міряли на пуди, матеріал на підошви попередньо краяли на смуги.
У Седневі у кінці ХІХ на початку ХХ століття шкіру виготовляли зі шкур коней, корів, биків, волів, зрідка телят. Тут була розповсюджена проста шкіра, сира юхта, суха юхта, підошва.
 Перш ніж приступити до технологічних операцій, зі шкур знімали «навал» (бруд). Для цього їх вимочували в озерах, річках, копанках (виритих ямах у низькому місці). Седнівські кожум’яки це робили у річці Снов, яка протікає поблизу. Недалеко від води вони будували і свої помешкання, і відповідно місце їхнього проживання називалося «Кожем’яки» (тепер вулиця Кожум’яцька).
Для виготовлення простої шкіри, сировину спочатку піддавали «золінню». Для цього її вміщували у великі дерев’яні діжки («кадки»), які в середньому були розраховані на 75 шкур 24. Там їх пересипали сумішшю гашеного вапна та золи, тоді через наповнену вапном корзину заливали їх водою. У цьому розчині шкури перебувала 3 тижні, кожні 5-7 днів їх перебирали 25. 
Після того зі шкур можна було знімати шерсть. Цю операцію робили на дерев’яних колодах прутом коси (її тупим кінцем) або «тупиком», (металева пластина з ручками по боках) 26. Після того шкури пускали на «обжор» - дозолювали їх у попередньому розчині, додаючи невелику кількість золи і вапна. Ця операція тривала тиждень.
Після «обжора» шкіри міздрили - за допомогою шматка коси очищали їх від м’яса та жиру 27. Це робили на «кабилкі» - дерев’яній пів-колоді, яку припирали до стіни під нахилом 28. Після того шкури промивали у воді  від вапна. Тоді їх «косували» - за допомогою коси знімали залишки шерсті. Далі шкури вміщували в іншу «кадку», де витримували їх у квасному розчині (використана дубильна речовина), у який додавали борошно. Через короткий час шкури «дубили» - посипали дубовою або вербовою корою і в розправленому вигляді складали у попередній посуд. «Дубів давали» в середньому чотири, при поступовому збільшенні дубильного матеріалу. У кожному «дубі» шкури лежали тиждень - півтора 29. Щоб визначити готовність товару, його надрізали, якщо проглядалося «живе» м'ясо, шкіра була ще не дороблена – «сириця». Процес виготовлення простої шкіри тривав у середньому 40 днів. Після дублення її висушували, влітку на повітрі, зимою на печі, або продавали мокрою 30. Проста шкіра на вигляд була товстою, грубою, жовтуватого кольору.
Юхтова шкіра була досконалішим товаром, ніж проста, і рецепт її виготовлення був трохи інакший. Шкури для юхти спочатку золили вапном, попередньо розведеним на молоці, та поташем. У цьому розчині вони перебували 2-3 тижні. Знявши шерсть, їх кілька разів перемивали і топтали ногами, щоб видалити залишки вапна 31. Далі шкури пускали на «обжор», знімали з них «міздру», тоді їх внутрішню сторону обробляли бруском для точіння, зовнішню («ліцо») «косували» уламком коси 32.   У товстих місцях їх підстругували, знову промивали і топтали. 
Після цих операцій шкури вміщували в теплий розчин пташиного посліду («шакшу»), де витримували 2-3 доби, перебираючи їх по кілька разів на день. Тоді шкури промивали, витоптували і заливали слабким розчином дубильної речовини («соком»), у якому вони мокли 2-3 дні. Після того їх «дубили» протягом 2 місяців.
Якщо бажали отримати мокру юхту, шкіру після «дублення» фарбували, змащували дьогтем і на цьому її обробка закінчувалася 33. Коли мали на меті виготовити суху юхту, шкіру обробляли ретельніше. Її змащували дьогтем, висушували, відволожували. Після того шкіру розминали («правили») за допомогою «штріховця» - металевої пластини з дерев’яною ручкою, яка на кінці мала перетинку (довжина інструменту близько 70 см). Для цього її вішали на жердку, лівою рукою притримували, а правою розгладжували «штріховцем» 34 .
Щоб шкіра стала гладенькою, її накатували «пробковою катушкою» (металевою пластиною), розстеливши на спеціальному столі-катку. Після того її підстругували та знову накатували. Тоді за допомогою "рольки” (стального катка з зубцями) наносили на шкіру малюнок  методом тиснення 35. У Седневі такі відбитки називали "вівсянка” (ромбики), "просянка” (кружечки) 36.
Фарбували юхту частіше у чорний колір, змащуючи її розчином залізного купоросу. Чорний колір утворювалася завдяки поєднанню дубильної кислоти, якою була насичена продублена шкіра та окису заліза 37. Фарбували юхту і відваром сандалу (барвник рослинного походження червоного або жовтого кольорів), закріплювали колір настоєм заліза на квасу 38. Після фарбування юхту змащували дьогтем.
Частина седнівських кожум’як виготовляла підошву. Добрим матеріалом для неї були волові шкури. Ця сировина була дорожчою за інший товар, вимагала довшої обробки та більше підсобних матеріалів. Підошву виготовляли різних сортів: зольну, хлібну, сокову, спиртову та комбіновану. Для отримання потрібного товару шкури відповідно витримували у зольному, борошняному, соковому розчинах, у слабому розчині сірчаної кислоти. Вичинка підошви, особливо сокової, тривала 5-7 місяців 39.
 У Седневі робили переважно прості сорти шкіри. Суху юхту вперше почали виготовляти кінці ХІХ століття на капіталістичних заводах. Підошву у містечку робили десять, а згодом чотири шкіряних підприємствах, одне з яких було не кустарне 40. 
У Седневі у кінці ХІХ століття ціни на сирий і вироблений товар були у таких відношеннях: сира конина коштувала 3 руб, вироблена - 3.50- 4.50;  сира ялова шкура на «сапожний» (простий) товар і юхту - 4-5 руб., вироблена -  6 -7 руб., бичача шкура 8-9 руб.,  вироблена - до 15 руб., пара підошв коштувала - 35-45 коп., пуд юхти – 6.50 -7 руб 40. На початку ХХ століття, коли  ціни на сировину зросла, сира яловича шкура коштувала 7р.25 коп., вироблена - 9р.25 коп 42
 Крупні кожум’яки для ведення справи брали у Чернігівському банку кредит, який становив 8 % річних, для дрібних кустарів така послуга від  держави не була передбачена. Через нестачу обігових коштів багато кожум’як залежали від скупників, оскільки брали у них товар у борг. Позичку віддавали шкірами, з великою невигодою для себе 43. Багато чернігівських шкіряників кредитувалися у євреїв, термін позички складав 2-3 тижні, рідше 2 місяці, відсотки досягали до 100% річних 44.
Умови праці кожум’як залежали від їх економічного стану. Три багатих кустарі Седнева мали для роботи окремі великі приміщення. У деяких кожум’як були спеціальні плетені повітки, де розміщувалася кінна ступа для товчення кори 45. Небагаті кустарі влітку працювали у господарських прибудовах, зимою – у своїх житлових приміщеннях. Тоді зольний чан закопувався у землю, дубильний розміщувався на долівці, він накритий дошками міг служити за стіл або ліжко 46.
Седнівські кожум’яки мали родючі землі, проте свою опору бачили у промислі. Серед них були крупні землероби, які розбагатіли від промислу, а також безземельні, більшість яких також були заможними 47. 
Після проголошення на початку ХХ століття на Україні Радянської влади, кустарям заборонили самостійно працювати. Для забезпечення населення взуттям їх об’єднали у кожум’яцькі і шевські артілі, подібне підприємство існувало до 1930 року і в Седневі. 
У  Седневській "артілі шкіряників” використовували технології капіталістичних шкіряних заводів. Там існувало розділення праці, діяло кілька цехів – зольний, дубильний, посадочний. У першому шкури золили, знімали з них шерсть, міздрили, косували, у другому їх дубили, у третьому, посадочному цеху "тягнули витяжки” –  з цілого шматка шкіри робили заготовки для чобіт у вигляді халяв з головками. Технологія їх виготовлення була такою: шматок вичиненої шкіри з вивороту мастили тістом і насаджували на "кручок” - дерев’яну дошку у формі чобота, там її закріплювали цв’яхами; нижні частини шкіри надрізали, щоб вона краще тягнулася, тоді, рухаючи по поверхні шкіри "собачкою” (нагадувала сапку з коротким держаком), надавали їй потрібної конфігурації. По завершенні роботи, заготовку знімали з "кручка”, заламували її носову частину, щоб не порушилася зафіксована форма і вішали для сушіння. Після того шкіру розгладжували, пом’якшували і чорнили. Це робили в артілі юхтарі 48.
У ті часи поряд з артільним виробництвом шкіри, існував підпільний кустарний промисел. Причина цього явища – недостатнє забезпечення населення взуттям державними шкіряними підприємствами. Індивідуальне виготовлення шкіри переслідувалося владою. До кожум’як серед ночі приходили фінагенти, знищували товар, а їх віддавали до суду. Попри це кустарі не кидали свого ремесла, бо через малі заробітки в артілях, перебували на межі виживання 49.
 Багато шкіри виготовляли у Седневі і під час війни 1941-1945 років та у післявоєнний період. Така діяльність, як і раніше, була небезпечною, за неї засуджували до 5 років ув’язнення. Попри це шкіряні промисли у Седневі проіснували до 50- 60-х років ХХ століття, доки у магазинах з’явилося достатня кількість взуття.
Підпільні кустарі виготовляли простий товар, юхту, підошву, а також хром, рецепт якого перейняли на державних шкіряних заводах. Кожум’яки тоді мали у роботі 1-6 ялових шкур. Вапно купували в магазинах Чернігова. Дьоготь, як і давніше, привозили з Березного та Семенівки. Для дублення шкір використовували дубовий екстракт, який діставали у місті Василькові Київської області та в містах Гомелі і Рєчиці (Білорусія). Кору добували і старим способом, її драли з молодого дуба, сушили в печі, ламали і товкли в ступі на борошно.
Хром виготовляли зі шкур молодих телят або лошат. Пошиті з такого товару чоботи були набагато легшими і красивішими від юхтових. Шкіру на хром вичиняли так само як і на юхту. Після того її вміщували у посуд, який поступово заповнювали хімічним розчином, де на 10 літрів води додавали 0,5 кг. хромпіка (камінь або порошок),  0,5 літрів сірчаної кислоти, півсклянки цукру. Готовність шкіри перевіряли здавлюючи її руками, якщо вона давала білизну  – була готова. По завершенні операції хромову шкіру зволожували, розтягували руками. Тоді щіткою наносили на її лицьову сторону "нігрезін” (фарбу). Після того шкіру змащували машинним маслом, з вивороту стругали "стругом”, роблячи її м’якшою і тоншою.
Виготовлений товар седнівські кустарі продавали на місці, а також возили його на базари міст Чернігова та Березного, у останньому тоді існував шевський промисел. У 50-х роках просту цілу шкіру продавали за 200 рублів, такий товар на підошви за 25-30 рублів, на халяви і переди за 20 рублів. Хромову шкіру, "трьохпарку” (на три пари чобіт), продавали за 300 рублів, подібний товар на халяви і переди - за 70 рублів 50.
Кожум’яки Седнева на той  час були заможнішими від своїх земляків. Їхні сини, які теж вичиняли шкіри, були вигідною партією для одруження. Їх жартома порівнювали з іншими седнівцями: «Кожем’яки - багатші хлопці, а щляховци (що живуть понад шляхом) голодранци».
Частина седнівських кожум’як були одночасно і шевцями, тобто з власноруч обробленої шкіри шили чоботи. У післявоєнний період цим ремеслом займалися майже у кожному четвертому дворі, робота тривала з осені до весни. Седнівські шевці забезпечували взуттям не тільки місцеве населення, але і жителів ближніх сіл. За давнім звичаєм вони, поселялися у окремій родині і обшивали всіх її мешканців, там же ночували і харчувалися. Плату за роботу отримували продуктами, частіше зерном 51.
У післявоєнний час шевці Седнева шили чоботи з простої шкіри, юхти та хрому. Їх крій для чоловіків та жінок був однаковий. З простого та юхтового товару шили витяжні чоботи, заготовку для них витягували на «кручку», як це робили у згаданій вище артілі. У Седневі також шили чоботи «в шийку», вони зшивалися з двох частин  - «халяв» та «головок», останні мали посередині «шийку» ( або «язичок»). «Головки» для чобіт витягували на «полукручку» (кручок без верхньої частини). У пізніші часи їх почали викроювати. «Головки» до халяв пришивали вручну або швейною машинкою. Розповсюдженим було до старих халяв пришивати нові «головки», такі чоботи вже називали «прішвами».
Кращим взуттям у післявоєнний період були хромові чоботи, які шилися виключно «в шийку». Вишуканими вважалися хромові чоботи під назвою «джімі». Вони мали широкий продовгуватий передок («ніс»), низький каблук, високі, при литці халяви «в гармошку», до чоловічого їх варіанту з внутрішнього боку пришивалися «вуха», щоб їх було зручно одягати. Чоботи ніколи не утеплювалися, натомість зі споду мали «підклейку» з м’якої овечої шкіри чи полотна.
 Працювали седнівські шевці за маленьким столиком, який називали «верстак», у ньому була скринька, де лежало шевське знаряддя. Столик стояв біля вікна, напроти печі. Викроювали шкіру на дошці, яка називалася «кройцніца». Шили чоботи за допомогою шила, яким у потрібному місці робили отвір та просмоленої конопляної нитки, до якої замість голки була прикріплена свиняча щетина. Підошву до чобіт підбивали кленовими гвіздками 52.
Розглянувши кожум’яцьке та шевське ремесла Седнева, визначимо, на його основі, головні етапи розвитку шкіряного виробництва Чернігівщини:
1. Період від найдавніших часів до кін. ХУІІІ ст., коли шкіряного взуття шили порівняно небагато;
2. Кін. ХУІІІ – поч. ХХ ст., коли шкіряники забезпечували взуттям широкі верстви населення;
3. Поч. ХХ ст. – 60 – ті роки ХХ століття, коли шкіряні ремесла та промисли почали занепадати та остаточно зникли.

                                             Джерела та література
1. Історія міст і сіл. Чернігівська область.- К., 1972. - С.407.
2. А.Шафонський. Черниговского намесничества топографическое описание. – К.,1851. – С. 318.
3. М.Домонтович. Материалы для географии и описания Росии. Черниговская губерния. – Спб.,1865. – С. 281.
4. Земский зборник Черниговской губернии. – 1901. - №11. – С.75.
5. Т. Ніколаєва. Історія українського костюма. – К.,1996. - С.37.
6. Земский сборник… - С.70.
7. В.Балушок. Світ Середньовіччя в обрядовості українських цехових ремісників. – К.,1993. – С.13,16-17.
8. Земский Зборник… - С. 70, 72.
9. В.Балушок. Світ середньовіччя … - С.12.
10. Земский сборник … - С.74.
11. А.Шафонський. Черниговского намесничества … - С. 318.
12. Л.Плавтов. Краткий обзор кустарных промыслов Черниговской губернии. – Ч.,1914. – С.100.
13. М. Домонтович. Материалы … – С. 60.
14. Чернігівський облдержархів. - Ф.20, оп.12, д.242, л.192.
15. Л.Плавтов. Краткий обзор … - С.75, 77.
16. В.Каталей. Кустарная промышленность Полтавской и Черниговской губерний // Отчеты и исследования по кустарной промышленности в Росии. – Спб., 1892. - Т.1. - С. 284.
17. Н.Шевлягин. Кожевенное производство в Нижегородской, Черниговской, Полтавской, Харьковской и Курской губерний // Отчеты и исследования по кустарной промышленности в Росии. – Спб., 1894. - Т.2. – С. 211.
18. Л.Плавтов. Краткий обзор … - С. 64, 71, 86.
19. Чернігівський облдержархів… - л. 192.
20. Н.Шевлягин. Кожевенное производство … - С. 210.
21. Записано у с. Седнів Чернігівської області Чернігівського району від кожум’яки і шевця Шевченка Михайла Петровича, 1921 р.н.
22. Н.Шевлягин. Кожевенное производство… - С.112.
23. Земский сборник … - С.84.
24. Л. Плавтов. Краткий обзор …. – С. 92.
25. Н.Шевлягин. Кожевенное … - С. 211.
26. Записано у с. Седнів від кожум’яки Куся Петра Івановича, 1921 р.н.
27. Н.Шевлягин. Кожевенное … - С. 211.
28. Записано у с. Седнів від кожум’яки Куся Петра Івановича.
29. Н.Шелягін. Кожевенное … - С. 211.
30. Записано у с. Седнів від кожум’яки і шевця Шевченка Михайла Петровича.
31. Н.Шевлягин. Кожевенное … - С.112.
32. Л.Плавтов. Краткий обзор …-  С. 80.
33. Н.Шевлягин. Кожевенное … - С.112.
34. Записано у с. Седнів від кожум’яки Куся Петра Івановича.
35. Л.Плавтов. Краткий обзор … - С. 81.
36. Записано від кожум’яки Куся Петра Івановича.
37. Техническая энциклопедия. Кожевенное производство. - Спб., 1865. – С.4.
38. Н.Шевлягин.Кожевенное … - С. 112.
39. Н.Шевлягин. Кожевенное … - С.211.
40. Л.Плавтов. Краткий обзор … - С.68.
41. Н.Шелягин. Кожевенное … - С.112
42. Л.Плавтов. Краткий обзор… – С.90.
43. Н.Шевлягин. Кожевенное … - С. 213.
44. Е.Андреев. Кустарная промышленность в Росии. - Спб., 1885. - С.50.
45. Л.Плавтов. Краткий обзор … - С. 73, 74.
46. Там само. – С. 74.
47. Там само. - С.69, 70.
48. Записано від кожум’яки Куся П.І.
49. Польові дослідження автора на Чернігівщині.
50. Записано від кожум’яки Куся П.І. та кожум’яки і шевця Шевченка М.П.
51. Записано у с. Седнів від Крєпкої Катерини, 1939 р.н.
52. Записано у с. Седнів від кожум’яки Куся Петра Івановича, кожум’яки і шевця Шевченка Михайла Петровича, від нащадка кожум’яки і шевця Кожум’ячченка Михайла Олександровича, 1926 р.н.

(Сіверянський літопис – Чернігів – 2007. - №4. - С. 77-83).
Категорія: Мої статті | Додав: vik (22.12.2012)
Переглядів: 1196 | Коментарі: 4 | Теги: Кожум’яцьке і шевське ремесло у міс | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Locations of visitors to this page